Інформцікавинки про наше улюблене місто.
Біографія пісні "Знову цвітуть каштани, хвиля дніпровська б'є..."
Ще до війни молодий композитор із Запоріжжя Платон Майборода приїхав до Києва і став студентом спочатку музичного училища, а потім консерваторії. Він полюбив Київ за його самобутню красу, і цю любов прагнув висловити в жанрі, в якому працював - у пісні. у 1949 році в Майбороди встановилася тісна творча співпраця з молодим, талановитим поетом Андрієм Малишком. Тоді вони склали кілька пісень. Та їхня робота була не дуже вдалою, публіка сприйняла ці пісні доволі прохолодно. Та нарешті, спільна робота Майбороди і Малишка над київською темою принесла їм справжній великий успіх - по всій Україні лунала пісня "Білі каштани", проте це була пісня про одну з яскравих визначальних ознак Києва, а не про все місто.
Тема виявилася непростою. Поет і композитор шукали зачіпку для ідеї майбутньої пісні, здавалося знаходили,
але потім відмовлялися від неї. Несподівано її підказав лист від
студентів-випускників Київського медичного інституту. Вони писали Платону Майбороді, що скоро поїдуть з міста, яке стало їм рідним за роки навчання, роз'їдуться, але назавжди в пам'яті у них залишаться найкращі молоді роки життя в Києві з його квітучими каштанами , вулицями і провулками, мальовничими дніпровськими кручами, широким Славутичем і весняними київськими солов'їними ночами. Ось про це й попросили написати пісню, та таку, щоб вони запам'ятали і повезли з собою...
Малишко уважно кілька разів прочитав цей лист і пообіцяв, що складе текст пісні. І через кілька днів текст був готовий - саме такий, про який мріяв композитор, і такий, про який просили студенти-випускники.
Рядки віршів Малишка були настільки наспівними, що відразу підказали Майбороді контури мелодії, над якою він почав працювати з великим натхненням. Незабаром мелодія пісні, названої її творцями "Київський вальс", була створена.
Майборода і Малишко вирішили, що першими виконавцями пісні будуть вони самі, а першими слухачами - студенти-медики, які надіслали їм заявку.
Актовий зал медичного інституту був заповнений повністю, автори почали виконувати свій новий твір, і вже з другого куплета багато слухачів підхопили:" Знову цвітуть каштани, хвиля дніпровська б'є. Молодість мила, - ти щастя моє...". Автори радісно перезирнулися - пісня вдалася!.
Хрещатик відомий і невідомий. Хрещатицькі адреси міської публічної бібліотеки.
До 1860 року у Києві не було публічних бібліотек. Щоправда існував кабінет для читання - книгарня-бібліотека, де можна було купувати друковані видання і читати їх. Цей кабінет інакше називався "Аптека для душі". Належав він відставному капітану П.П. Должикову і містився спочатку на Подолі (по Олександрівській вулиці), а згодом у 60-ті роки ХІХ століття - на Хрещатику, № 31. Але цей кабінет не задовольняв вимог університетського міста. Так "Памятная книжка Киевской губернии на 1858 год" зазначає, що "Громадської біблдіотеки в Ки
єві досі ще немає, тимчасом, як за великою кількістю жителів у ній є нагальна потреба. Кабінет Должикова не може задовольнити вибором книжок усіх читачів, різних за вихованням, освітою і віком. У кабінеті є лише газети, журнали (до 20 видань), романи й оповідання; але книжок вченого змісту майже зовсім не існує".
Купець Борщевський відкрив бібліотеку - єдину в місті з російською періодикою. Існувала ще "Общая лектория" в Університеті святого Володимира для сторонніх відвідувачів, але додому книги не видавалися. Журналів і газет у Києві 1856 року одержувалося всього 366 примірників, у тому числі поштою - 19 іноземних видань.
Як згадує один киянин, у 40-50-х роках книги у Києві були рідкістю, у сім'ях їх читали мало.
Такою була ситуація в місті напередодні відкриття бібліотеки.
Ідея створення у Києві міської Публічної бібліотеки належить Київському губернаторові М.Г. Кознакову.
1864 року він звернувся до дворянства Київської губернії з пропозицією сприяти у цьому питанні.
Врешті-решт, 19 лютого 1866 року міська публічна бібліотеки відкрилася у будинку Дворянського зібрання ( на розі Хрещатицької площі й Хрещатика).
Проводячи політику русифікації, особливо після циркуляра міністра Валуєва та Емського указу Олександра П, царат всіляко пригнічував національну культуру українського народу. Тому в бібліотеці були видання лише російською мовою, іншомовні були заборонені. Через драк коштів бібліотека змушена була запровадити незначну платню за відвідування: 2 коп. за один раз, 30 коп. на місяць, 3 карб. на рік. Додому книги не видавалися. Безкоштовними були відвідування для вчителів та учительок міських та сільських училищ.
Перебуваючи у віддані Міністерства внутрішніх справ, бібліотека була позбавлена субсидії дворянства, а лише на державну існувати не могла. Тому 1891 року бібліотека була переведена до будинку міської Думи (Хрещатик, 18 і перейшла у відання міського управління. Тут вона містилася упродовж 20 років (1891-1911),
після чого була переведена до спеціально для неї спорудженої будівлі (архітектор Р. Кляве) у Царському саду.
Однак нове приміщення з'явилося лише за 20 років після переходу бібліотеки до будинку Думи, а доти, у 90-х роках ХІХ століття, вона перебувала у жалюгідному становищі.
Для книг було відведено 1/2 зали не першому поверсі і невеликий підвал. Тим часом бібліотека щорічно поповнювалася 2-3-ма тисячами примірників книг, а всі приміщення вже були заповнені 32 тисячами книг і залишалося місце лише для 400-500 книжок. Тож книжки складали просто долі.
Читачі користувалися другою половиною залу, де для них стояло шість столів на 60 відвідувачів. А кількість їх дедалі зростала.
Кількість населення Києва за період 1866-1898 рр. зросла більше як удвічі, збільшилася також кількість середніх та вищих навчальних закладів, учнів, студентів - основних відвідувачів бібліотеки. Вона вже не задовольняла зрослі культурні потреби міста. Вихід один - побудувати для бібліотеки спеціальне приміщення.
У рік свого 50-річчя (1916) книжковий фонд становив 60000 томів. Дума виділяла на утримання бібліотеки до 17000 руб. на рік, з них 8,5 тис руб. спрямовувалося на утримання особистого складу, 3 тис руб. - на придбання книг і журналів, і 5,5 тис - на сплату комунальних послуг. Спецфонд ( плата за читання) сягнув 1,5 тис руб. на рік і витрачався на придбання книг.
Після революції бібліотеці було присвоєно ім'я ВКП(б), потім ім'я КПРС. Будинок зберігся, нині у ньому міститься Національна парламентська бібліотека України ( вул. Грушевського,1).
Ваша бібліотека
Немає коментарів:
Дописати коментар