"Пам'ятаємо... 165 р. тому 22 травня (1861) перепоховання Т. Шевченка на Чернечій горі"

 

".. щоб лани широкополі і Дніпро і кручі, було видно, було чути, як реве ревучий..."

Перепоховання Тараса Шевченка 22 травня 1861 року стало символічним поверненням поета в Україну згідно його "Заповітом". Подія перетворилася на велелюдну народну процесію та демонстрацію національної єдності.

8 травня 1861 року труну викопали зі Смоленського кладовища, запакували у свинцеву та перевезли залізницею.

18 травня домовина прибула до Києва. Вона перебувала в церкві Різдва Христового  на Подолі, де з поетом попрощалися студенти, інтелігенція та прості кияни.

20 травня труну перевезли на пароплаві "Кременчук" до Канева.

Два дні домовина стояла в Успенському  соборі. 22 травня (10 травня за старим стилем) відбулася панахида, після якої труну поставили на козацький віз, покрили червоною китайкою, а замість волів впряглися люди. Везли хлопці і чоловіки, а потім навіть і дівчата - декілька верст. Дорогу, якою рухалася траурна процесія, устелили зеленим віттям, і вона була схожа на зелений килим. Перевезення домовини тривало 14 діб.

Григорій Честахівський, друг поета, доклав багато зусиль, щоб перепоховання відбулося саме в Каневі, оскільки родичі пропонували поховати поета у Києві. Ця подія стала актом великої пошани до Кобзаря.

Над домовиною Шевченка на місті поховання змурували цегляне склепіння, насипали два яруси землі й обклали камінням так, щоб надати могилі вигляду степової могили. Згодом нв могилі встановили дубовий хрест.

Такою біла могила до 80-х років ХІХ століття.

На народні пожертви 1884 року на могилі Шевченка встановлено чавунний хрест за проектом В. Сичугова, впорядковано  земельний насип, могилу обкладено дерном, недалеко збудували хату для доглядача Івана Ядловського.

Влітку 1884 року ( за іншими джерелами в 1889р.) на тарасовій горі збудували перший  народний музей - "Тарасову світлицю". У серпні 1925 року було створено Канівський державний музей-заповідник "Могила Тараса Григоровича Шевченка; бронзовий монумен поетові споруджено у 1939 році (сульптор Матвій Манізер, архітектор Євген  Левінсон)

Наша тематична поличка нагадає вам про цю подію.

2026 р. "Пам'ятаємо... 21 травня - День міжнародної злагоди і культурного розманіття.

 

Єдність у розманітті - основа сильної нації!

21 травня ми будемо святкувати День міжнаціональної злагоди і культурного розманіття.

Цей Закон № 883/2024 президент підписав  27 грудня. 

У своїй промові під час зустрічі з представниками національних спільнот і корінних народів президент підкреслив, що Україна завжди була і залишається багатонаціональною країною, де кожен народ робить свій унікальний внесок у її культуру, розвиток та захист незалежності.

Мета цього свята - зміцнення єдності і злагоди українського народу, утвердження української національної та громадянської ідентичності, сприяння вільному розвитку культурного розманіття корінних народів і національних меншин України.

Цей день також є даниною поваги до внеску всіх спільнот України у захист державного суверенітету та незалежності, зокрема у протидії агресії з боку росії.

День Міжнародної злагоди і культурного розманіття -це  про прагнення українців бути разом. Разом - попри різне етнічне походження. Разом боронити свою країну і відновлювати її.

З давніх часів Україна відкриває своє серце і душу всім, хто завітав з  миром на її землю або ж оселився тут назавжди.

Сьогодні населення України багатонаціональне:

за даними останнього офіційного  Всеукраїнського перепису населення, на території країни проживають представники понад 130  національностей .

Нацменшини становлять близько 20 % населення України (Укрінформ).

Всі живуть у злагоді й пошані, не втрачаючи своїх традицій, звичаїв, обрядів. 

 

Наша бібліотека також відгукнулася на появу нового свята. І ми вирішили познайомити наших читачів  з казками, які останнім часом не дуже користувалися попитом. Але читачі, які були прихильниками  найкращих казок народів національних меншин, назавжди залишилися їхніми шанувальниками.

Не знайдеться на світі людини, яка  не мандрувала б чарівною країною казки. Багато хто рушив до неї- дивовижної, таємничої, доброї, мудрої і справедливої - ще крихітним малям, міцно вхопивши за руку свою бабусю чи дідуся, татка чи маму. 

Один лиш маленький крок ступити - і ось вони:

Фет-Фрумос, Василик Зелений, Сусамбіл, Оксюн-ооя, Караджа-батир, Красуня Кункей, Хоробрий Азмун,

Йонукас , Егле, Лукошюкас, Бахтіяр, Малик-Махмед, Фархад і Ширін...

Але все це -  тільки початок, лише один куточок безмірно великого, різноманітного казкового світу багатомовної національної  сім'ї  народів України.

На старшому відділі бібліотеки познайомтесь з творами письменників національних меншин України "Єдність у розманітті - основа сильної нації".

А тепер повернемося до реальності. У нас війна. Жорстока, кривава несправедлива. Війна, яка відібрала життя не тільки у воїнів, але і у цивільного населення, дітей - нашого  майбутнього.

І поряд з нашими воїнами пліч-о-пліч стоять:

білоруський полк ім. Кастуся Калиновскького ;

батальйон ім. Джохара Дудаєва, батальйон ім. Шейха Мансура, батальйон ім. Хамзата Гелаєва; 

добровольчий батальйон ім. Імама Шаміля;

грузинський Національний  Легіон;

добровольчий батальйон "Крим";

добровольці з Азербайджану, Казахстану, Латвії, Естонії...

Допомагаючи захищати жителів Ирпіня, загинув український актор Паша Лі, який віддав свій бронежилет дитині. Ахмет Сеїтаблаєв, український кінорежисер, - не тільки боєць територіальної оборони, але й митець, який зняв  цікаві кінофільми, що  не пройшли  непоміченими   та отримали нагороди. Це "Чемпіон з підворіття" (у 2012 році отримав приз "Золотий Дюк" на 3-му Одеському кінофестивалі); "Чужа молитва" ( номінація на "Золоту дзиґу) та   фільм "Хайтарма" ( премія національної спілки кінематографістів України 2014 р.) Одна з останніх робіт фільм "Мириний,21", про героїчну боротьбу прикордонного загону на Луганщині.  В цьому фільмі свою останню роль зіграв Паша Лі

А сонячний Азербайджан допоміг коштами на відбудову лікарні в Ірпіні, яка була повністю зруйнована.

Усі народи, які живуть в Україні, становлять єдину, дружну українську родину!

2026 р. "Пам'ятаємо..." 20.05.26 р. 65 років тому (1961) заснована національна премія імені Тараса Шевченка

 

Найвища нагорода 

У 1961 році в Україні всенародно відзначалось сто років від дня смерті Т.Г. Шевченка. 20 травня колишньою Радою міністрів УРСР прийнято постанову "Про встановлення щорічних Республіканських премій ім. Т.Г. Шевченка", затверджене відповідне Положення і утворено Урядовий республіканський Комітет на чолі з

 О.Є. Корнійчуком.

Комітет складався з чотирьох секцій: літератури (голова Тичина П.Г.), образотворчого мистецтва ( голова Пащенко О.С.), музики і виконавчого мистецтва (голова Ревуцький Л.М.), театру і кіно ( голова Чабаненко І.І.).

Шевченківською премією відзначають творців за найвидатніші твори літератури і мистецтва, пуьліцистики і журналістики, які є вершинним духовним надбанням українського народу, стверджують високі гуманістичні ідеали, збагачують історичну пам'ять народу, його національну свідомість і самобутність, спрямовані на державотворення і демократизацію українського суспільства.

Перші Дипломи та Почесні знаки лавреатів ( викарбувані із золота) 9 березня 1962 року отримали Павло Тичина й Олесь Гончар в галузі літератури.Платон Майборода в галузі музики.

Павло Тичина за "Вибрані твори" у 3-х томах.

Одесь Гончар за роман "Людина і зброя"

Платон Майборода за "Вибрані пісні" ("Пісня про рушник",Київський вальс", "Пісня про вчительку" та інші)

А тепер трошки історії...

 50-річний ювілей Національної премії імені Т.Г. Шевченка "звели на пси". Віктор Янукович демонстративно проігнорував прохання понад 70 найвідоміших шевченківських лавреатів зустрітися з ними на честь круглої дати. Натомісць митців запросили

  (аж 5 червня) до столичної філармонії, щоб ушанувати річницю премії концертом та вечерею для "дорогих" гостей.

Цікаво, що єдиний лавреат Народної Шевченківської премії Василь Шкляр запрошення на це дійство не отримав. "Я все одно туди не пішов би, - сказав УНІАН автор "Чорного ворона". - Влада повинна дослухатися до вимог творчої  еліти нації, а не заколисувати її концертами".Чимало лавреатів не схотіли створювати масовку відчіпного свята - відбулося воно в напівпорожній залі, залишивши в багатьох гіркий осад.

Борис Олійник без зайвого пафосу заявив зі сцени про те, що він залишає посаду: 

 "Не ті часи, не та мораль". При цих словах поет залишив і залу філармонії. Не підсолодили гірку пігулку й щедро накритиі столи, за якими було більше випадкових людей, аніж запрошених лавреатів.

До речі. Напередодні цього святав Одесі відбулася зустріч Василя Шкляра з громадськістю міста. Український театр на 1200 місць був переповнений ущерть. Юні одесити, вітаючи автора"Чорного ворона" під овації глядацького залу, вивісили на балкон театру червоно-чорний прапор борців за волю України.

"І нехай після цього хтось мені доведе, що Одеса - не українське місто", - сказав зі сцени зворушений письменник. 

Літературна Україна.-2011.-9 червня.- с.2

.