Бібліотека ім. М. М. Коцюбинського для дітей ЦБС Голосіївського району м. Києва
Бібліотеку засновано в 1946 році. Тут діти можуть побувати на планеті "Періодика", познайомитися з "Розумними цікавинками",відкрити для себе творчість художників світового рівня,познайомитись з історією ЄС та азами правових знань,побачити чудові витвори українського ужиткового мистецтва і показати свої творчі таланти та вміння.Дорослим тут підберуть літературу,яка допоможе підготувати дитину до школи,зміцнити батьківський авторитет.
пʼятниця, 17 березня 2023 р.
"Весна підніме келихи тюльпанів" (Л.Костенко) 21.03 Всесвітній день поезії
середа, 8 березня 2023 р.
Жінка в історії України. Книжкова виставка.
Благословенні Богом українки: шляхетні пані, мудрі Берегині.
Не знає світ достойнішої жінки ніж та, що народилась в Україні.
Вродливі, гонорливі, непокірні, розсудливі, сміливі і завзяті.
Талановиті, віддані і вірні, душею щирі, на добро багаті.
Долонями готові світ зігріти. Любові полум'я у серці не згасає.
Де шлях проліг ваш - проростають квіти, сміються діти, сонце в небі сяє.
Сестра, кохана, мама і дружина, хоч доля ваша всякою буває
Незламні духом ви, як Україна. Нехай вас Бог з небес благословляє.
вівторок, 7 березня 2023 р.
Шевченко
Вітаємо Вас, дорогі друзі!
Нарешті у нас знову з'явився інтернет. І Ви знову маєте змогу дізнаватися про наші нові виставки, про цікаві матеріали, які ми публікуємо, побачити нові ролики наших друзів - юних художників Академії мистецтв.
Перший весняний місяць березень завжди проходить проходить під знаком Тараса Григоровича Шевченко. З нагоди Дня народження поета ми пропонуємо книжкову виставку
"Щовесни, коли тануть сніги і на рясті засяє веселка, певні сил і живої снаги ми вшановуємо пам'ять Шевченка" ( Т. Міненко).
А проілюструвати її ми вирішили промовою (скороченою) Івана Малковича, українського поета, письменника, видавця з нагоди вручення йому Шевченківської премії у 2017 році.
Промова на врученні Шевченківської премії
В середині
1980-х улюбленою розвагою кількох молодих поетів була, зокрема, й така: комусь
із "непосвячених" ми цитували певні знакові рядки і просили
відгадати, хто їх написав.
От,
наприклад: "Слова дощем позамивались… І не дощем, і не
слова…" Люди називали і Вінграновського, і ще когось – найначитаніші
припускали, що це Еліот чи Сен-Жон Перс… І як солодко було відкривати їм, що це
– Шевченко! І що "Ми восени таки похожі хоч капельку на образ
Божий" чи, скажімо, "Готово! Парус розпустили…" –
це теж Шевченко.
Ми хвалилися
Шевченком, як у тому давньоукраїнському канті: "І Тобою, милий Боже,
повсякчас хвалюся".
Як же нам
хотілося довести всьому світові, що Шевченко і модерний, і сучасний,
адже з нього постійно ліпили тільки селянського романтика і таврувальника
панів, понижуючи образ національного генія до постаті бідного кобзаря, що
печально пощипує струни кобзи чи бандури.
Тобто: "Читайте
"Наймичку" й "Тополю", забудьте "Мертвим і живим",
як уїдливо зауважив сучасний поет.
Біда в тому,
що в багатьох шкільних і студентських авдиторіях саме такий образ Шевченка
переважає й досі — кріпак і селянський поет-мученик. "Скиньте з
Шевченка шапку. Та отого дурного кожуха. Відкрийте в нім академіка. Ще
одчайдуха-зуха…" – закликав Драч і багато інших поетів впродовж
сторіччя….
…І не
випадково уже в наші драматичні дні відважний син древнього вірменського
народу Сергій Нігоян гине в центрі Києва за ідеали гідності саме з Шевченковими
словами на вустах: "Борітеся – поборете!". Не випадково,
перекрикуючи той незабутній протестний брязкіт наростаючого бойовиська, молода
українська письменниця, стоячи на вершечку барикади на Грушевського і
показуючи пальцем на янучарів, з убивчою силою проголошуватиме
Шевченкове: "Во Іудеї, во дні они, во врем’я Ірода-царя… романські
п’яні легіони паскудились…"….
Я мрію
дожити до тих часів, коли дітям у школі перестануть сльозливо оповідати про
горопашного кріпака, який служив безправним, безсловесним попихачем у панів, а
змінять парадигму і вестимуть натхненну мову про неймовірного хлопчика, що аж
світився великим талантом, який без тата й мами, і без, здавалося, жодних
шансів на успіх, створив сам себе. І це його світіння бачили всі – і той
свавільний п’яний дячок, з яким малий Тарас читає псалтиря над померлими, – а
читає він найкраще за всіх своїх ровесників — і навіть норовистий Павло
Енгельгардт, до якого хлопчик приходить по дозвіл навчатися у хлипнівського
маляра, бо з дитинства любить малювати вояків і коней, це його найбільша
пристрасть, і він вперто шукає вчителя. Енгельгардт швидко збагнув, що йому до
рук потрапив справжній скарб, адже Тарас найдотепніший, найспритніший, він
усе робить завиграшки, талановито, – кращого за нього не знайти! І він бере
хлопця спочатку у Вільно, а потім і в столицю….
…А уявіть,
який потужний і світлий талант треба було мати, щоб довкола його викупу з
кріпацтва і вступу в Академію закрутилися такі імениті люди, як Жуковський,
Брюлов і багато інших. Це просто якась нереальна історія!.. Достоту історія про
успіх. Хоча, треба чесно визнати: якби більшість з тих людей знали, що
допомагають передовсім поету, а не художнику, нічого б такого не сталося….
Його чекає
феєричне життя – він бачив, як живуть вищі суспільні прошарки, він умів бути
франтом, був улюбленцем веселого творчого товариства – адже він не тільки
художник, а ще й чудово співає, легко віршує…
…Але
виявляється, що те його внутрішнє світіння, то далеко не абажурне сяйво, то
– вогонь правди. Він ані на мить не забуває про своє коріння
і про ту не-правду, яка панує на його батьківщині. Шевченко має мужність не
записатися в лави прославляльників російського царя, який хай і лівим ґудзиком
правої поли, але теж був причетний до його викупу з неволі. Але для генія
правда – понад усе. І Шевченко переливає свою правду в поезію, і його слова
снуються в такій божистій послідовності, що, змикаючись одне з одним, дають нам
вічну, непроминальну енергію українського духу.
Шевченко
розуміє, як ця правда може окошитися на його долі, він знає, що роблять з тими,
хто йде супроти – і словом, і дією, як страчений Рилєєв (ось, до речі, чиїм
іменем варто було б називати наші вулиці – просто вчитаймося у майже всуціль
українські назви творів Рилєєва – "Войнаровський",
"Мазепа", "Наливайко", "Богдан Хмельницький" –
більшого українофіла серед російських письменників не було і, мабуть, вже й не
буде).
Однак
Шевченко не вміє і не хоче кривити душею, у якій клекотить праведний гнів і
мрія про ідеальну, майже міфічну Україну. І ось його землякам уже й не соромно
показатися на люди: дивіться, ми є, бо в часи, коли над
слов’янщиною літав Бог-Творець і розсіював зерно геніїв, яке зійшло у Польщі в
1798-му (Міцкевич), у Московії – 1799-го (Пушкін), а в Україні – 1814-го року –
про нас не забуто, ми теж присутні у Великому Божому задумі….
…Незрідка в
наших зрусифікованих містах до мене підходять на вулицях люди і російською
мовою дякують за книги. Але ж книги мої – українські. Тобто люди в такий спосіб
дають зрозуміти, що вони за те, щоб їхні діти читали і навчалися українською
мовою. У них з різних причин з мовою не склалося, але діти їхні мають її знати
й шанувати.
Нарешті
мусить бути закон, який захистить право кожного українця отримувати всі
послуги української мовою – від крамниць і громадських установ — до ґлянцевих
видань, радіостанцій і телебачення, де всі, без винятку, ток-шоу і програми
повинні вестися державною мовою (за чітко виписаними винятками для кримських
татарів та кількох інших національних меншин, які купно тут проживають).
Треба звести
до розумного мінімуму вивіски, писані мовою агресора, а надто ті, зі
знущальними назвами на кшталт "Варєнічная Катюша" – так неначе той
москаль щодня й щогодини безчестить нашу безталанну Катерину.
Кажуть, що
мовний закон може комусь зашкодити, але це непрада. Шкодить його відсутність.
Згадайте, скільки чудових сучасних українських пісень ми відкрили для себе,
відколи вступив у дію закон про музичні квоти.
Колись дуже
дотепно перефразував Шевченка навічно молодий Назар Гончар. Пишучи про
"перевертнів у бузині", він завершив свого вірша Шевченковим рядком,
але в іншому написанні: "та соловейко не за тих". І справді,
соловейко не за них. Адже відомо, що мова – найважливіший маркер національної
самоідентифікації. Може видозмінюватися прапор, герб, і навіть, на превеликий
наш жаль, територія, але, як цитувала Леся Українка слова ірландця Томаса
Девіса: "Нація повинна боронити свою мову більше, ніж свою територію…
Втратити рідну мову і перейняти чужу — се найгірший знак підданства…".
Адже
сказано: на початку було Слово, яке, як відомо, формує свідомість. І з цим словом
ми неодмінно повернемося до самих себе і нарешті повнокровно з’явимося на
культурній карті світу.
У моїй
скромній книжечці, яку сьогодні удостоєно такої високої відзнаки, є вірш про
дивовижну особливість української абетки, яка починається з Ангела, а
закінчується Янголом, і вони обидва мовби захищають нашу абетку від А до Я –
Ангел і Янгол. Такого нема в жодній мові. Але іноді, на жаль, навіть їхнього
захисту замало, бо цей захист повинна гарантувати Українська Держава. І ось
коли ми матимемо гідний захист і Мови, і Держави, тоді нарешті
…Буде бито
Царями
сіянеє жито!
А люди
виростуть. Умруть
Ще незачатії
царята…
І на
оновленій землі
Врага не
буде, супостата.
А буде син,
і буде мати,
І будуть
люди на землі.
Іван
Малкович,
письменник, поет, видавець, лауреат Шевченківської премії