понеділок, 12 жовтня 2020 р.

До Дня захисника України. "Знай, що найкращою ознакою українця є мужній характер і вояцька честь, а охороною - меч!" С. Петлюра

14 жовтня потрійне свято українців:

Покрова, День Захисника України, День українського козацтва. З цієї нагоди бібліотека оновила куточок Пам'яті "Вони захищали Україну, вони захищали Київ, вони захищали Голосієво, вони захищали нас !"

А всім оглядачам нашого блогу ми пропонуємо  нове есе Ганни  Кононової "Осінній спогад", присвячене Дню захисника України.

"Це було восени 2014 року. Перша половина жовтня. Листя ще не встигло стати виразно-яскравим, а вже почало тьмяніти й опадати. Принаймні, так здавалося мені. Суцільне «зів’яле листя». Тут. Там.  Всюди. 

І в серці також. Смуток. Біль. Війна. Підступна і для багатьох незбагненна. Хоча багато хто вже усвідомив, що саме «маленький сірий чоловічок накоїв чорної біди». І ці кольори – сірий та чорний – в якийсь момент впевнено стали визначальними у нашому настрої. Особливо після Іловайська.

Золота осінь, кажете? Та хіба? До чого тут вона? Не буде ніякої золотої. Лише «зів’яле листя».

Та ця війна сколихнула не лише біль, смуток і жах. Хоча, не без цього. З’явилось і нове почуття, раніше багатьом невідоме – лють! Вона  формувала добровольчі батальйони, щоби переконливо показати ворогові: це наша земля – геть!

Але не лише лють народжувала цю рішучість...

Отже, на початку жовтня 2014-го довелося бути у справах на Деміївській площі. Ось височіє бібліотека імені В.Вернадського, гостинно відчиняючи широкі двері кожному відвідувачу. Життя триває! Ось на автобусній зупинці майбутні пасажири нетерпляче поглядають на годинники. Хтось обговорює, як відсвяткувати прийдешню Покрову і чи прийде похолодання після неї. І як там наші захисники на передовій – чи не змерзнуть, якщо стане зимно. А тут хтось розказує, що в Україні до цього свята завжди трепетно ставилися, особливо козаки та воїни УПА. Шанували Пресвяту Богородицю.

Чужі розмови торкалися моєї свідомості, але їх мимоволі витісняли власні тривожні думки – про війну, про волонтерів, солдатів, добровольців...

Та ось усі розмови стихли, наче наштовхнулися на якусь перепону – до зупинки підійшов військовий. Це був молодий кремезний мужчина в солдатському однострої. Нічого дивного. У місті значно побільшало військових. Але... 

Але чоловік тримав на руках маленьку дівчинку.

Одразу ж спало на згадку дещо з «минулого життя»: бравурно-монументальна скульптура в Трептов-парку. Радянський солдат із німецькою дівчинкою – дійсно, це з «іншого життя». Та чи була та дівчинка в реальності? Чи це чергова пропагандистська легенда?..

От військовий з донечкою підійшов до лавки на зупинці,  посадив дитинку. Присів біля неї. І все це мовчки. Обидва були на диво серйозні, не усміхнені. Та трималися природньо й дружньо. Манюня простягнула ручку, і тато поправив рукавчик. Потім – чубчик, що вибився з-під рожевенької шапочки. Далі дійшла черга до кросівочок.

А ми все дивилися на них. Споглядали  їхню неймовірну сімейну спорідненість. Та контраст вражав:  вона – малесенька, крихка, а він – величезний, впевнений.

Захисник!

Це її він захищає на східному фронті. Її та жінку. Та батьків. А ще багатьох таких саме діточок, матусь, старих. І доки такі захисники будуть на сторожі нашого життя, ми можемо бути впевнені, що й наступної ночі спатимемо спокійно. Бо такі воїни надійні. Під їхнім захистом – як під Покровом Богородиці.

Ось під’їхав автобус, і багато людей поспішили до салону. Солдат із донечкою також. Скільки лишилося твоєї відпустки, рідненький? Щасти тобі, солдатику!

А мене все не відпускало дивне відчуття: щось змінилося. Начебто ті ж «аптека, вулиця, ліхтар», та ж сама башта бібліотеки, та ж сама зупинка...

І поступово приходить розуміння. Це ж визирнуло сонечко, і його промінчики заграли золотом на опалому листі. У нас таки буде золота осінь!