До дня пам'яті захисників України - 29 серпня "І жах, і кров, і смерть, і відчай, І клекіт хижої орди...( Ліна Костенко)

 

    24 серпня ми святкували День Незалежності. А сьогодні - сумна дата - ми згадуємо тих юнаків і чоловіків, дівчат і жінок, які віддали за нашу Незалежність своє життя. 

...Та не однаково мені,

Як Україну злії люде

Присплять лукаві, і в огні 

ЇЇ, окраденую, збудять...

Ох не однаково мені.

                                      (Тарас Шевченко)

"Наші герої ціною власного  життя відстоювали майбутнє України.

 Їхня солдатська стійкість і мужність дозволяють багатьом українцям будувати плани на майбутнє...

 Вони - гордість Української нації!

 Ними пишається вся Україна.

 На їхньому прикладі виховуються покоління українських воїнів.

 Їхніми іменами називають навчальні заклади, вулиці міст і селищ.

 З такими солдатами як ВОНИ, Україна непереможна!"

                                                                                                                        (полковник Роман Драпак)

    Бойко Віталій Васильович (24.07.1973 - 27.07.2014). Жив у Голосіївському районі звичайний хлопець. . Мешкав у будинку по проспекту Голосіївській, 97-а. Навчався у середній школі № 116. Любив гратися з друзями у футбол. Ходив до нашої бібліотеки.... А коли прийшла лиха година на нашу землю він пішов захищати нас...

    Служив у 24-му окремому штурмовому батальйоні " Айдар".Загинув у селищі міського типу Георгіївка, Луганської області.

    Нагороджений нагрудним знаком "За оборону Луганського аеропорту"(посмертно).

    Нагороджений орденом "За мужність" ІІІ ступеня ( посмертно)

"Щоб жить - ні в кого права не питаюсь.

Щоб жить - я всі кайдани розірву."

                                                                                                             ( Павло Тичина)

Героям слава !

 

Незалежність, суверенітет, вектор розвитку – все це існує лише доти, поки є люди, які готові це відстоювати

                                                                                       П. Казарін

 Коли відбувається ювілейна зустріч  дорослих однокласників, це викликає цілий ураган емоцій та спогадів. Наступного дня хочеться обов'язково відвідати рідну школу. Саме так сталося  зі мною. І ось я вже підходжу до школи №3 міста Житомира (зараз - гімназія), де провчилася всі десять років. Милуюся оновленою будівлею, яку нещодавно звели замість старої, що не витримала тиску часу й почала тріскатися. Чудова споруда, дуже гарний фасад і сучасний ґанок.

 

Але я тут не лише заради цих новацій, цих атрибутів мирного життя (хоч і з'явилися вони під час сьогоднішньої болючої війни). Прямую вулицею трохи далі - і я вже  біля колишнього центрального входу, яким свого часу користувалися і ми.

 

Ось вона - меморіальна дошка, встановлена 2015 року, коли цей вхід ще був центральним. Її відкрили в пам'ять про молодого лейтенанта Дмитра Ільницького, для якого моя школа теж була рідною. Усміхнений юнак - таким його запам'ятають. Світла постать. Його побратими згадували, що він був як сонечко, всіх хотів зігріти. Несправедливо, що гинуть кращі, потрібніші на цій землі. Особливо несправедливо, якщо лиха доля спіткала в день народження. У 24-й день народження.

 

Вранці того дня він жартував і усміхався, як завжди. Встиг прийняти привітання з днем народження від побратимів, а по телефону - від рідних.  " Все буде добре" ,- сказав мамі. Він завжди їй так говорив, щоби не хвилювалася. Єдиний син у батьків, єдина надія і розрада.

А в Пісках, по дрозі до Донецького аеропорту, їх накрило "Градом"... Це сталося восени 2014 року.

На фронті він не здійснив подвиг. Не встиг. Встиг лише записатися добровольцем одразу ж, як почалася ця клята війна, на початку березня 2014-го. І хоч професійним військовим не був, та офіцерське звання отримав, навчаючись у Житомирському агроекологічному університеті на військовій кафедрі. Його зарахували до складу славнозвісної 95-ї окремої аеромобільної бригади. Потім призначили командиром взводу першої роти 90-го батальйону.

 

Бойове хрещення лейтенант отримав під Костянтинівкою. Потім - запеклі бої. Тоді на Донеччині гаряче було майже всюди.

Дмитро  Ільницький не встиг здійснити подвиг. Але встиг стати героєм в очах рідних та друзів. Рівно через рік після загибелі, у 25-й день народження йому відкрили пам'ятник на військовому кладовищі рідного міста. Щоб вшанувати його світлу пам'ять, з усієї України з'їхалися бойові побратими, які закликали пам'ятати  Дмитра і пишатися ним.

І біля пам'ятника, і біля меморіальної дошки на фасаді гімназії №3 завжди свіжі квіти. Його дійсно пам'ятають. Пам'ятають світлий погляд та радісну посмішку.

 

Він не встиг здійснити подвиг. Але дійсно став героєм. Я теж так відчуваю. Відчуваю, що мій земляк захистив не лише своїх рідних. а й мене. Не лише своє місто, а й усю країну. Він віддав життя, захищаючи свободу і незалежність України. Тому заслуговує на те, щоб його вважали героєм.  Саме завдяки таким захисникам країна вистояла.

 Героям слава! 

                                                       

                                                      Г. Кононова, бібліотекар І-ї категорії