Azat Qirum чи колонія Москви?

   

Ниви і гори твої чарівні, Батьківщино,

Сонце і море твої цілющі, Батьківщино.

Цю землю ми збережімо

І онукам залишімо квітучий, як сад, Крим,

Квітучий, як сад, Крим!

Зорі волі тебе зігріли, Батьківщино,

Брати-народи тебе оспівали, Батьківщино.

Цю землю ми збережімо

І разом, кримчани, прославімо в століттях Крим,

Прославімо в століттях Крим!

Слався, Криме!

(Гімн АРК сл. Ольги Голубєвої, муз. Алемдара Караманова)

Втрачений рай

Росія не зможе стати демократичною державою та позбутися свого імперського минулого, поки не буде кардинально вирішена кримська проблема.

Г. Каспаров

Море зітхало, наче стомлений дракон. Ось пауза.. Знову непевне зітхання. Заплющиш очі – і можна нескінченно довго слухати, як шелестять грайливі хвилі, наздоганяючи одна одну. Спокій. Радість. Романтичний настрій. Легко уявити, як десь поблизу невимовно прекрасні вітрильники прямують до славного міста Зурбаган, трохи далі чекає на березі замріяна Ассоль, виглядаючи серед них той, єдиний, з ясно-червоними вітрилами. А далеко, може й за обрієм, біжить по хвилях загадкова Фрезі Грант, поспішаючи комусь на допомогу.

Чудова картина. Чудове місце. Райське. Таке близьке, що його можна відчути на дотик. Крим надихав багатьох славетних митців. У Золотому фонді людства – вражаючий живопис І. Айвазовського та  А. Куінджі, зворушливі акварелі й вірші М. Волошина, натхненна поезія О. Пушкіна, Л. Українки, А. Міцкевича, проза Л. Толстого. Всіх не перелічити.. Пам’ятаєте, як цей райський куточок описала Леся Українка в своїх «Кримських спогадах»?

Певно, се країна світла

Та злотистої блакиті,

Певно, тут не чули зроду,

Що бува негода в свiтi!

Цю піднесену чарівність Криму останній раз ми з сім’єю відчули 2012 року. Правда, тоді ще не здогадувалися, що це дійсно було востаннє. Просто раділи гостинному сонцю та лагідному морю. І навіть не дуже засмучувалися через ненав’язливий сервіс. Натомість поринули у нові враження від екскурсій до таємничих печер і далеких водоспадів, до скель-велетнів та мальовничого заповідника десь у горах. А канатна дорога до Ай Петрі! А краєвиди з вершин!

Під кримським небом починаєш розуміти, що таке щастя і як виглядає рай. Але яким би казковим не здавався нам цей райський кусочок планети, треба чесно визнати: він належить не слов’янам, це кримськотатарський світ, зовсім не «русский мир». Хто там з росіян волає про те, що Крим – «исконно-русская земля» ? Брехня! Де ви чули в російській мові такі зачаровуючі географічні назви: Ай-Петрі, Аю-Даг, Бахчисарай, Джанкой, Кореїз, Еміне-Баїр-Хосар, Чатир-Даг, нарешті? Це кримськотатарські слова!

Те, що Крим – мусульманський світ, підкреслював ще А. Міцкевич чи не в кожному зі своїх «Кримських сонетів»:

Побожно тінь твою цілують мусульмани,

О щогло Кримських гір, великий Чатир-Даг!

Ти світу мінарет, ти Криму падишах!

Верхів'ям знісшися у хмари і тумани.

І ми, мандруючи різними шляхами півострова, відчували себе гостями. А його господарі пригощали місцевим вином і чебуреками, допомагали дістатися до незабутніх водоспадів – без цього аж ніяк не дійти.. Так, росіян тут дійсно дуже багато. Дуже! Вони обсіли узбережжя, як попелиці стеблинки рослин – і тягнуть, тягнуть звідти природні сили. Ну гаразд, набудували палаців: Лівадійський, Воронцовський, Ластівниче гніздо. Не сперечаємося, що гарні, так. Але..

Але.. все одно росіяни – зайди чи нащадки зайд. Чужинці. Про них також А. Міцкевич згадує:

О рози райські! Вам на схилі чистоти

Під листям сорому судилось одцвісти,

Не осквернили вас лихі невірні очі.

Чужинець молодий тепер сюди ступив,-

Дозволив я йому, прости мене, пророче! 

Відчуваєте, як ці рядки звучать відлунням у сьогоденні?

Якось під час екскурсії Воронцовським палацом екскурсовод висловила надію на краще фінансування реставраційних робіт. І раптом один із відвідувачів, блазнюючи, виплюнув фразу, наче ляпаса дав: «Ничего, когда Крым снова станет наш, всего будет хватать!» Шок. Німа сцена… Оте потворне створіння ще раніше привернуло нашу увагу негідними діями: воно то смітило, то курило, то цідило пиво. Ця російська безнадійно нетвереза недолюдина вихлюпнула те, що, мабуть, в імперії вже давно носилося в повітрі. І скаламутила душу.

Ну з якого такого дива вони вважають Крим своїм? Історично він російським не був. Його захопили, завоювали, підкорили. Пам’ятаєте фрагмент монологу Чацького стосовно «времён Очаковских и покорения Крыма»? «ПОКОРЕНЬЯ»! Тобто його взяли силою. Силою захопили і в 2014 році. Знову з'явилися зайди, чужинці, прибульці – коротше кажучи, «зелені чоловічки», озброєні до зубів. І рай було втрачено. Світ здригнувся й похитнувся.

А підступний «імператор» спочатку винахідливо брехав з кожного телевізора: він тут, мовляв, ні до чого. Хоча потім зухвало визнав на весь світ, що то ЙОГО вояки стояли за спинами кримчан. Так-так, саме не перед, а за цивільними! В історії таке вже було неодноразово – «живий щит», наприклад, широко використовували гітлерівці. Як кажуть, no comments..

Ото вже браття! Гірко й гидко.

А тоді, 2012 року ми не все встигли подивитись. Не потрапили у Коктебель, Феодосію. Навіть до знаменитого Бахчисарайського фонтану не дістались. Зачекає, думали. Куди ж він подінеться! Ага..

Імперія вкрала Крим не лише в України. Багато свідомих росіян зазначили, що вкрала і в них : раніше вони з радістю там відпочивали, відчуваючи себе бажаними гостями. А тепер не поїдуть. Бо соромно.

І не всі кримчани хотіли стати частиною «русского мира», хоча часто не розуміли значення України в становленні півострова. «Братська» пропаганда тут добре попрацювала : Крим помилково вважають таким собі подарунком Україні. Ну, нічого собі подаруночок! Суцільна повоєнна руїна, особливо після депортації багатостраждальних кримських татар – наче душу вийняли з тіла. Тобто це був зовсім не подарунок, а величезний економічний тягар. Україна витягла Крим із прірви: напоїла дніпровською водою місцеві поля, сади і виноградники, забезпечила технологіями та кращими кадрами. А Кремль, як виявилося, ховав за пазухою гігантську каменюку. Ото браття!

Окей. Треба визнати, що у сфері брехології та незрозумілого прагнення самообману росіяни досягли світових вершин. Як там у Олександра Сергійовича: «Ах, обмануть меня нетрудно!.. Я сам обманываться рад!»

Особливо це відчутно на прикладі міфологізації воєнної історії Севастополя. Міф про Севастополь як місто російської слави був чи не найважливішим аргументом імперських зазіхань на наш Крим. Героїзація оборони міста почалася ще в ХІХ сторіччі, після його першої облоги й здачі під час Кримської війни: «Севастополь упав, але з такою славою, що кожен.. повинен пишатися падінням, яке варте блискучих перемог» (М. Бестужев). Ото так! Не більше й не менше.

Ніколи не вдавалося зрозуміти логіку рішення росіян затопити власний флот. У чому тут звитяга? Місто здали, війну програли. Але, захлинаючись від захвату, розповідали про це як екскурсоводи, так і вчителі. Ура, ми герої.

Ще більше питань до оборони Севастополя у 1942 році. Оцінити як «славу» ганебну втечу командування аж ніяк не можна. А наказу припинити вже марний опір ніхто не віддав – як наслідок загинуло кілька десятків тисяч. Хіба це слава? Це безчестя! Безчестя саме військового керівництва.

Ніхто ж не заперечує хоробрість звичайних солдатів і матросів – і в ХІХ столітті, і в ХХ-му. Серед яких, до речі, чи не третина була українського походження. Наприклад, той же славнозвісний вінничанин Петро Кішка, якого росіяни вже більш ніж півтори сотні зів’ялих років видають за СВОГО героя. Сумно.

Оцей рідкісний талант перекручувати історію, видавати ганьбу за славу просто вражає. З нашої точки зору ті ідеали збанкрутіли вже давно, ще й стали символом всіх проблем сьогодення. Та для росіян ці міфи продовжують працювати. На жаль.. Коли ж вони зрозуміють, що їхній «в.о. царя» несправжній, коли захочуть змінити ситуацію? Питання риторичне.

А поки що Крим страждає від нестачі води, кримські татари – від несправедливих і принизливих утисків. Кримські міста – від сміття, яке залишає на кожному кроці «большой брат». Кримчани скаржаться один одному, що теперішні російські прибульці, які нещодавно «понаїхали», будуючи й руйнуючи, занапастили багато райських куточків їхнього краю.

І сьогодні вже ніяк не виходить уявити собі героїв Олександра Гріна під шепіт хвиль на такому колись бажаному узбережжі. Зурбаган потонув під зливою чужого сміття. Вітрильник Артура Грея розтрощили штормові хвилі. А Фрезі Грант втекла по хвилях шукати інші, більш приязні береги. Таке не пробачають. Завіса.

Хоч імперці впевнені, що та завіса – це кінець дійства, кінець вистави під назвою «Аннексія Криму», ми так не вважаємо. Може, це початок нового процесу, назву якому ще не дали. Поки що..

Г.В. Кононова

(фото автора)

«…Я маю в серці те, що не вмирає…» до ювілею Лесі Українки

25 лютого 2021 року виповнюється 150 років від дня народження Лесі Українки "У людського духу є вершина. Вона зветься ідеал. Творець спускається до ідеалу, людина відноситься. Кожного століття троє чи четверо геніїв одважувалися на таке сходження..Це велетні..Той, хто досягає вершини стає рівним тобі Гомере", - писав В. Гюго.

"Леся Українка, подолавши тяжкий шлях. піднялася "на гору круту крем'яную",сягнула вершини людського духу. Без перебільшення можна сказати що вона посідає гідне місце серед великих і безсмертних мужів, таких, як Гомер і Данте, Шекспір і Гете, Пушкін і Шевченко, Бетховен і Чайковський, Мікеланджело і Рембрант.

Багата спадщина Лесі Українки- незглибиме джерело краси і творчого духу народу, з якого вічно черпати усім живущим і прийдешнім поколінням чисту воду,брати наснагу для життя і праці."

Федір Кислий

Кожним словом, кожним

променем думки, кожним

болем своїм живе в душі

нашого народу людина,

що ім’я їй — Леся Українка.

З не такої вже й далекої минувшини,

проте, вже мовби крізь серпанок

легендарності проступає

до нас образ поетеси,

образ ніжний і чистий.

Олесь Гончар про Лесю.

Три ювілеї

Такої грандіозної літературної постаті серед українського жіноцтва годі шукати. Інтелігентність, підкреслена вишуканість, тендітність – і при цьому сталевий внутрішній стрижень. Так, це вона – Леся Українка, 150-річний ювілей якої ми відзначаємо цими днями. Символ цілеспрямованості, незламності й справедливості. Їй було що сказати світу. А світ її почув і зрозумів.

Хвороба виштовхнула поетесу зі сфери комфортного існування ще в дитинстві. І через цю пекучу приреченість життя перетворилося на суцільну боротьбу: «Щоб не плакать, я сміялась».

Скільки їх, цих Лесиних афоризмів! Наче всі твори розтягнули на цитати. «Не бійся досвітньої мли..» – дуже влучно, ніби про наше тривожне сьогодення. А її «Вставай, хто живий, в кого думка повстала!» – це наче про нашу революцію Гідності. Недарма ж серед майданного стріт-арту поряд з Тарасом Шевченком та Іваном Франком можна було побачити і Лесю Українку.

Могутній поетичний голос силою свого духу надихає «без надії таки сподіватись». Ось воно – «Contra spem spero»! І цей тандем – Леся і НАДІЯ – багатьом допомагає вгамувати хаос власної душі, дарує віру в майбутнє.

Та все ж найяскравішим крилатим висловом є слова Мавки з «Лісової пісні»: «Я в серці маю те, що не вмирає». Для Лесі й для Мавки це незгасимий вогонь творчості та кохання, який в змозі перемогти все. Може, драма-феєрія стала воістину безсмертним творінням саме тому, що переконливо показала вічну тугу людини за щастям.

Цьогоріч у «Лісової пісні» також ювілей, їй 110 серйозних років. А слова зі сцени лунають, наче авторка звертається до сучасників. Може, саме в цьому – геніальність великої поетеси? І, чекаючи, що чарівниця Леся розкриє якусь важливу таємницю, тягнуться до театрів глядачі. Навіть зовсім несподівані. Ну, хто б міг припустити, що в Київському театрі оперу та балету на балетному спектаклі «Лісова пісня» можна зустріти Надію Савченко?

Лагідний вересневий день 2016 року. Передчуття казкового дива, бо ввечері на нас чекає зустріч із філігранним балетом «Лісова пісня».

Перед початком вистави неспішно всотуємо атмосферу театру, вдивляємося в обличчя майбутніх глядачів. І раптом серед цього глядацького моря настає повний штиль. Люди завмерли, повернувши голови в один бік – між рядами йшла у вишиванці Надія Савченко в супроводі своїх друзів. Недивно, що після звільнення з полону захотілося долучитися до прекрасного.

(фото автора)

З 2014 року прізвище Савченко стало символом спротиву російській агресії. «Free_Savchenko!» – потужно лунало на підтримку бранки. Їй листи писали звідусіль. Особисто від мене вона також отримала листівку-привітання до дня народження, в якій вдалося поєднати сенс імені Надія з надією на звільнення. «Contra spem spero»! Тоді вона здавалася мені чимось близькою до Лесі Українки, тому що життя обох – це боротьба: «Хто вам сказав, що я слабка, що я корюся долі? Хіба тремтить моя рука, чи пісня й думка кволі?»

Та під час балету «Лісова пісня» сталася прикра річ. Савченко з друзями затримали початок останньої дії на десять хвилин, бо пішли з квітами за лаштунки. Примусили глядачів чекати, відволікли артистів. Що, не можна було вручити букети після закінчення спектаклю? Дрібниця, кажете? Але то був лише перший дзвіночок. А прояви моральної анемії ще попереду. На жаль…

А щодо її дня народження, то цієї весни в неї теж ювілей – 40 років. І цьогорічні три ювілеї – славетної поетеси (150 р.), її «Лісової пісні» (110 р.) та Надії Савченко (40 р.) – химерним чином сплелися в єдиний вузол. Символічно, що свою драму-феєрію Л. Українка створила саме в 40-річному віці. І Савченко незабаром стільки ж. Які досягнення у Лесі в 40 років, ми знаємо. А досягнення Надії? Виявилося, що в її душі немає того, «що не вмирає». Після того, як розлетілася пластівцями піна короткої слави, лишилась тільки зіпсована репутація та якась дуже незрозуміла історія.

Леся за своєю натурою – активний творець, а Надя – руйнівниця. А руйнівники залишають в історії поганий слід. І тільки творення наповнює світ щастям і гармонією.

«Ні! Я жива! Я буду вічно жити! Я в серці маю те, що не вмирає».

Кононова Г.В.

Пам'ятаємо - 20.02 - День Героїв Небесної Сотні

 Сім років пройшло з того часу як Київ спонукав українців відчути себе єдиною нацією.

І такі поняття як гідність, свобода, жертовність увійшли в наше життя. Завдяки Небесній Сотні українці усвідомили себе громадянами.

Давайте разом згадаємо події 2014 року. Переглянемо разом світлини тих подій..

Слава Україні! Героям Слава!

Слава Нації! Смерть ворогам!

Україна понад усе!!!

Хороша книжка- завжди свято.

Пропонуємо нашим користувачам нові, цікаві виставки.

Маємо надію, що кожний знайде для себе книгу до вподоби.

Цього разу ми не оминули увагою дорослого читача наших мам і бабусь.

Читайте, насолоджуйтесь і приходьте до нашої бібліотеки

Ювілейний лютий!

Добіг до кінця святковий січень. І колектив бібліотеки пропонує вам ознайомитися offline з книжковою полицею з циклу "Згадаємо... Ювілейний лютий", де ми представляємо твори лютневих письменників-ювілярів

Хочемо звернути вашу увагу на збірочку віршів Бориса Мозолевського. За фахом він - історик,археолог. Це він знайшов скифську Пектораль. Але він ще й писав вірші. Приділіть увагу скифським віршам Бориса Мозолевського.

А ще нагадуємо вам що в цьому році виповнюється 100 років від дня народження цікавого українського письменника Володимира Малика і на нашій полиці представлені дві його книги:

 "Князь Кий" та "Князь Ігор".

Читайте, пізнавайте, насолоджуйтесь...

А ми вам в цьому допоможемо!