Вже три роки поспіль ми живемо у стані війни. Наш ворог - "рускій мір" - несамовито брутальний, зухвалий, жорстокий, нахабний, претензія якого до нас сформульована одним реченням:" Кто вам разрешил так жить?"
Та ми, українці, народжуємося, навчаємося, кохаємося та живемо так, як хочемо, і не треба нам дозволяти жити інакше.
У кожного своя війна, свої відчуття, своя історія. Пропонуємо вам згадати, як починалася ця війна, прочитавши есе нашої колеги....
Бабусина цукорниця.
Дитиною я трохи дивувалася, чому моя бабуся все своє життя поділяла на періоди "до війни" та "після війни. Мається на увазі, звісно, радянсько-німецька війна 40-х років ХХст. - тривала, виснажлива та кривава. Сумно зітхаючи, розповідала вона про тяжку евакуацію, про холодне й голодне життя "у приймах", про безкінечну роботу, про очікування листів від дідуся з фронту... Про те, як моя мама, тоді ще 11-річна дівчинка, гріла собою її холодну постіль узимку, вкладаючись під ковдру - хотіла хоч чимось допомогти втомленій на роботі матусі. Під час розповіді бабуся іноді витирала непрохану сльозу - спогади примушували переживати все знову. І розділяти життя на "до війни" та " після війни".
Я завжди слухала уважно, переживала разом із нею, але все одно не зовсім розуміла оте її "до" та "після".
Тепер розумію.
Сьогодні ми всі розуміємо, бо у всіх українців життя поділилося на "до війни" та "після початку вторгнення". І в такому стані перебуваємо вже три роки. Це все ж менше, ніж тривалість тієї війни, що поділила весь життєвий час моєї бабусі на "до" та "після". Поки що...
До війни ми мали можливість самі вибирати свій стиль життя. Хтось прагнув будувати кар'єру, інший хотів вирощувати квіти чи плекати садочок біля своєї оселі, комусь же було цікаво займатися науковими дослідженнями. А відпочиваючи, ми могли піти в кіно чи на прогулянку. Або поїхати до друзів у сусіднє місто.
От і ми з сім'єю і в кіно ходили, і парками та ботанічними садами гуляли. І до нашої подруги Ірини їздили в гості до затишного міста Ірпеня. Якось, збираючись до неї влітку 2021 року, я прихопила дрібничку для кухні - порцелянову цукорницю в горошок, бо дізналася, що її вазочка для цукру нещодавно розбилася. В мене ж та цукорниця сумувала на верхній поличці без діла, тому що я мала дві. А цю, бабусину, привезла Ірині, чим її дуже потішила. Та от прикрість: десь загубилася кришечка від неї. Подруга не засмутилася, дістала з шухлядки таку ж кришку (так-так, саме з веселенькими круглими цятками) - виявилося, що і в її бабусі колись була така ж. Ми тоді посміялися з ситуації, а Ірина сказала: якщо тепер ця посудинка складається з двох, то і прослужить вдвічі довше.
Та не так сталося, як гадалося. Цукорниця прослужила лише кілька місяців, до початку березня 2022 року - 24 лютого почався жах: бомбардування, наступ російських військових колон, безсонні ночі, тривожні дні. Місту Ірпеню дісталося дуже сильно. Телефоном Ірина повідомляла, як наближаються прицільні обстріли ворожої артилерії, як було зруйновано прекрасний парк, де ми разом відпочивали, як згорів сусідній будинок від вибухів снарядів і як вона боїться, що влучать і в їхній дім. Що ж їй робити? на руках - старенька мати 89 років. Яким чином рятуватися?
А потім зник телефонний зв'язок, я не знаходила місця від хвилювання. Так минуло кілька днів... І раптом - о диво! - дзвінок: вони з мамою, каже, вже в евакуації, у селі на заході країни. Як же вдалося виїхати? Прибіг додому її син, молодий хлопець, який волонтерів у місті від початку вторгнення. Каже: сусідня Баптистська церква вивозить людей, вам - 15 хвилин на збори. Невелика валіза на двох (лише найнеобхідніше), бабуся - на візочку. А от відшукати кицю не вдалося, у воєнному пеклі втекла з будинку, ховається невідомо де. Чи жива? Кликали-кликали... Та довелось без неї.
До евакуаційних машин прямували вулицею, що прострілювалася навіть з ручної зброї - отже, ворог близько. Встигли. Завантажилися. Навіть візочок для старенької змогли вмістити. А що хлопець-рятівник? Залишаюся, каже, треба сусідам допомогти з виїздом - і побіг назад.
Важкий був шлях. Спочатку до зруйнованого мосту через річку Ірпінь, який так часто показували на фото в Інтернеті. Там вже інші волонтери, інші надійні руки, які допомогли і бабусю перенести, і навіть її візочок переправити. Інші автомобілі, що вивезли людей. На заході України - інші умови, інші сусіди. Та всюди зустрічали з розумінням і співчуттям, намагалися допомогти.
Близько року жили в евакуації, потім вирішили повертатися. Місто оживало. Дах будинку, пошкоджений вибухами, Іриніному сину вдалося відновити. З тріщиною в стіні було складніше, та теж якось дали цьому раду. І навіть киця знайшлася! Повернулася худа, зі скуйовдженою шерстю. ( Як же ти виживала, маленька?)
Не вціліла лише бабусина цукорниця в горошок: від вибухової хвилі здригнулася й тріснула стіна будинку, дверцята шафки розчинилися навстіж - і цукорниці не пощастило... Ірина сказала, що її уламки залишатимуться на дальній поличці до кінця війни як нагадування про пережите.
Можна полагодити пошкоджений дах, зацементувати тріщину в стіні, навіть якось влаштувати своє життя. Але не заліпити тріщини в серці, спричиненою "братською" навалою. І вже не відновити розбитої бабусиної цукорниці... Вона - як символ нашого зруйнованого мирного життя. А таке не пробачають. Не можна пробачити таку кількість загиблих, військових і цивільних. Не можна пробачити мільйони зламаних доль.
А українці, змучені трирічною війною, продовжують боротися за існування своєї вільної країни, сподіваючись не лише на мир, а й на перемогу. Слава Україні!
Ганна Кононова, бібліотекар І категорії
Немає коментарів:
Дописати коментар