2025 "Пам'ятаємо.... Сьогодні 1100 день війни з "рускім міром"

 

9:00

ЗАГАЛЬНОНАЦІОНАЛЬНА

ХВИЛИНА 

МОВЧАННЯ ЗА ВСІМА,

ХТО ЗАГИНУВ ВНАСЛІДОК

ВТОРГНЕННЯ росії  В УКРАЇНУ.

ВШАНУЙМО ПАМ'ЯТЬ ЗАГИБЛИХ

ЗАХИСНИКІВ І ЗАХИСНІЦЬ, УКРАЇНЦІВ З ХОРОБРИМ СЕРЦЕМ

І ВІЛЬНОЮ ДУШЕЮ...

ПАМ'ЯТАЄМО КОЖНОГО З ВАС.

ВИ НАШІ СЛАВНІ ГЕРОЇ,

ВИ ЧАСТИНА ПЕРЕМОГИ 

УКРАЇНИ.

ГЕРОЇ НЕ ВМИРАЮТЬ!

2025 р. "Пам'ятаємо... 24 лютого - напад рф на Україну "Бабусина цукорниця." Есе.

 

Вже три роки поспіль ми живемо у стані війни. Наш ворог -  "рускій мір" - несамовито брутальний, зухвалий, жорстокий, нахабний, претензія  якого до нас сформульована одним реченням:" Кто вам разрешил так жить?"

Та ми, українці, народжуємося, навчаємося, кохаємося та  живемо так, як хочемо, і не треба нам дозволяти жити інакше.

У кожного своя війна, свої відчуття, своя історія.  Пропонуємо вам  згадати, як починалася ця війна, прочитавши есе нашої  колеги....

Бабусина цукорниця.

      Дитиною я трохи дивувалася, чому моя бабуся все своє життя поділяла на періоди "до війни" та "після війни. Мається на увазі, звісно, радянсько-німецька війна 40-х років ХХст. - тривала, виснажлива та кривава. Сумно зітхаючи, розповідала вона про тяжку евакуацію, про холодне й голодне життя "у приймах", про безкінечну роботу, про очікування листів від дідуся з фронту... Про те, як моя мама, тоді ще 11-річна дівчинка, гріла собою її холодну постіль узимку, вкладаючись під ковдру - хотіла хоч чимось допомогти втомленій на роботі матусі. Під час розповіді бабуся іноді витирала непрохану сльозу - спогади примушували переживати все знову. І розділяти життя на  "до війни" та " після війни".

     Я завжди слухала уважно, переживала разом із нею, але все одно не зовсім розуміла оте її "до" та "після". 

     Тепер розумію.

    Сьогодні ми всі розуміємо, бо у всіх українців життя поділилося на "до війни" та "після початку вторгнення". І в такому стані перебуваємо вже три роки. Це все ж менше, ніж тривалість тієї війни, що поділила весь життєвий час моєї бабусі на "до" та "після". Поки що...

     

     До війни ми мали можливість самі вибирати свій стиль життя. Хтось прагнув будувати кар'єру,  інший хотів вирощувати квіти чи плекати садочок біля своєї оселі,  комусь же було цікаво займатися науковими дослідженнями.  А відпочиваючи, ми могли піти в кіно чи на прогулянку. Або поїхати до друзів у сусіднє місто.

     От і ми з сім'єю і в кіно ходили, і парками та ботанічними садами гуляли. І до нашої подруги Ірини їздили в гості до затишного міста Ірпеня. Якось, збираючись до неї влітку 2021 року, я прихопила дрібничку для кухні - порцелянову цукорницю в горошок, бо дізналася, що її вазочка для цукру нещодавно розбилася. В мене ж та цукорниця сумувала на верхній поличці без діла, тому що я мала дві. А цю, бабусину,  привезла Ірині, чим її дуже потішила. Та от прикрість: десь загубилася кришечка від неї. Подруга не засмутилася, дістала з шухлядки таку ж кришку (так-так, саме з веселенькими круглими цятками) - виявилося, що і в її бабусі колись була така ж. Ми тоді посміялися з ситуації, а Ірина сказала: якщо тепер ця посудинка складається з двох, то і прослужить вдвічі довше. 

      Та не так сталося, як гадалося. Цукорниця прослужила лише кілька місяців, до початку березня 2022 року - 24 лютого почався жах: бомбардування, наступ російських військових колон, безсонні ночі, тривожні дні. Місту Ірпеню дісталося дуже сильно. Телефоном Ірина повідомляла, як наближаються прицільні обстріли ворожої артилерії, як було зруйновано прекрасний парк, де ми разом відпочивали, як згорів сусідній будинок від вибухів снарядів і як вона боїться, що влучать і в їхній дім. Що ж їй робити? на руках - старенька мати 89 років. Яким чином рятуватися?

      А потім зник телефонний зв'язок, я не знаходила місця від хвилювання. Так минуло кілька днів... І раптом - о диво! - дзвінок: вони з мамою, каже, вже в евакуації, у селі на заході країни. Як же вдалося виїхати? Прибіг додому її син, молодий хлопець, який волонтерів у місті від початку вторгнення. Каже: сусідня Баптистська церква вивозить людей, вам - 15 хвилин на збори. Невелика валіза на двох (лише найнеобхідніше), бабуся - на візочку. А от відшукати кицю не вдалося, у воєнному пеклі втекла з будинку, ховається невідомо де. Чи жива? Кликали-кликали... Та довелось без неї. 

     До евакуаційних машин прямували вулицею, що прострілювалася навіть з ручної зброї - отже, ворог близько. Встигли. Завантажилися. Навіть візочок для старенької змогли вмістити. А що хлопець-рятівник? Залишаюся, каже, треба сусідам допомогти з виїздом - і побіг назад.

     Важкий був шлях. Спочатку до зруйнованого  мосту через річку Ірпінь, який так часто показували на фото в Інтернеті. Там вже інші волонтери, інші надійні руки, які допомогли і бабусю перенести, і навіть її візочок переправити. Інші автомобілі, що вивезли людей. На заході України - інші умови, інші сусіди. Та всюди зустрічали з розумінням і співчуттям, намагалися допомогти. 

     Близько року жили в евакуації, потім вирішили повертатися. Місто оживало. Дах будинку, пошкоджений вибухами, Іриніному сину вдалося відновити. З тріщиною в стіні було складніше, та теж якось дали цьому раду. І навіть киця знайшлася! Повернулася худа, зі скуйовдженою шерстю. ( Як же ти виживала, маленька?)

     Не вціліла лише бабусина цукорниця в горошок: від вибухової хвилі здригнулася й тріснула стіна будинку, дверцята шафки розчинилися навстіж - і цукорниці не пощастило... Ірина сказала, що її уламки залишатимуться на дальній поличці до кінця війни як нагадування про пережите.

        

      Можна полагодити пошкоджений дах, зацементувати тріщину в стіні, навіть якось влаштувати  своє життя. Але не заліпити тріщини в серці, спричиненою "братською" навалою. І вже не відновити розбитої бабусиної цукорниці... Вона - як символ нашого зруйнованого мирного життя. А таке не пробачають. Не можна пробачити таку кількість загиблих, військових і цивільних. Не можна пробачити мільйони зламаних доль.

       А українці, змучені трирічною війною, продовжують боротися за існування своєї вільної країни, сподіваючись не лише на мир, а й на перемогу. Слава Україні!

                                                                         Ганна Кононова, бібліотекар І категорії

           

    

2025 р. "Пам'ятаємо..." - 20 лютого День Героїв Небесної Сотні -"Свобода - це не те, що вам дано. Це те, чого у вас не можна відняти" (Вольтер)

 

Настав наш час. В нас виходу нема

І жити ми не будемо з ганьбою !

Європа - волі нашої сурма

Свобода або смерть на полі бою ! 

                                                            (Д. Павличко)

Щорічно 20 лютого ми завжди відзначаємо  День Героїв Небесної  Сотні. 

"Всі вони: юні та сивочолі. Одинаки та багатодітні батьки. Заробітчани та кандидати наук. Східняки та західники, всі постали проти насилля, несправедливості, кожний здійснив особистий подвиг - віддав найцінніше - своє життя заради нової України.

"Душу й тіло ми положим за нашу свободу", ці рядки гімну у дні Єврореволюції стали пророчими. З ними вистоювали морозні ночі. З ними йшли голіруч на озброєних силовиків" ( К.Богданович ).

Дуже хочу, щоб подвиг герої Небесної Сотні не був марним. Пам'ятайте про них. Прочитайте свідчення людей, які стояли на Майдані, які вижили. Це наша історія, наш біль, наша слава. Герої не вмирають.

Дмитро Павличко.

"Дорогий Майдане! Щоб ми не забули, задля чого тут стоїмо, мерзнемо, але співаєм живемо як справжні повстанці, хочу сказати вам що таке Україна як Європа.

Це - насамперед наша мова, це - наша  давня література і народна пісня, це - наша історія, це - Київська Русь і наша козацька держава, це - Києво-Могилянська академія.

Україна як Європа - це Іван Франко, світовий геній, будівничий нашої державності.

Україна як Європа - це Тарас Шевченко, що кликав на боротьбу за свободу.

Україна як Європа - це частина континенту, яка  сімсот років боролася за свою свободу.

Наш Майдан - тепер  не тільки в географічному, а й у духовному, цивілізаційному центри Європи.

Європа чує, бачить, розуміє нас, начебто ми стоїмо не на березі Дніпра, а на берегах Вісли, Ельби, Сени, Дунаю, в центрі Лісабона, Мадрида, Парижа і Рима...

Слава Україні!"

Володимир Парасюк

"Ніколи не забуду момент, я який зрозумів, що ця нація непереможна - коли люди мокрі, голодні й знесилені, всі рівні -хтось бідніший, хтось заможніший - брали каміння в руки з такою вірою і силою, ніби це граната - і йшли в наступ. Без зброї в руках, з палками, без жодного страху боролися. Ми піднімалися вулицею, а згори, я бачив, уже виносили людей... але побачене все одно не зупиняло... Один боєць лежав із простріленою  ногою, з сигаретою в зубах, до нього підходили медики, щоб допомогти, а він говорив їм, щоб йшли на Інституцьку рятувати людей:" Я почекаю, в мене ще крові багато". Я бачив: ці люди непереможні, нема в світі ворога, який їх може взяти в ярмо".

Лесь Подерев'янський.

" На Майдані ми побачили архетип українця - людини вільної, яка готова вбивати і вмирати за свободу. Це дуже важливо. І навіть зовнішньо вони були дуже красиві всі. Я ж художник і не міг не бачити там красу - коли горіли шини біля колонади на Грушевського, світив повний місяць і нависали густі чорні хмари. Було таке динамічне видовище. Я ще сказав тоді Миколі, моєму другові: " Дивись, це нагадує "Останній день Помпеї" Брюллова. "

Олеся Жуковська

"За що у ті дні люди відділи своє життя - за вільну Україну. За те, щоб змінити цю владу повністю. Щоб українці почали жити краще. Ми і наші діти. За нашу свободу. Справжню свободу. Приїжджали з усієї України за  свої ж гроші. Заради того, щоб боротись  за нашу країну, скинути злочинну владу, знищити корупцію. За людський рівень життя. Молодь хотіла кращого  майбутнього для себе, старші люди - для своїх дітей та онуків."

Пам'ятаємо про це! Слава Україні! Героям Слава!

 

Майдан стоїть. Співає празниково,

А ти, як учень, шепчеш "Заповіт"

Ти - переможець, ти - народ, ти - слово,

Що творить правди і свободи світ.

                                                (Д. Павличко)

2025 р. "Пам'ятаємо...." 6 лютого - День - Відведіть дитину в бібліотеку !

 

За вікном тихий, зимовий вечір. У напівтемній кімнаті тепло і затишно. Світло настільної лампи намалювало на стелі чудернацький малюнок.

Ми з бабусею сидимо на  дивані, і вона тихим голосом читає: " В містечку Нікеї жив чоловік, якого звали Маленький Мук....." 

А через деякий час ми разом з Еллі  та Тотошкою,  Страшилою, Залізним  Дроворубом і Левом-боягузом йшли по дорозі з жовтої цегли у Смарагдове місто до чарівника Гудвіна - великого і жахливого...

А коли я підросла, завжди перед сном бабуся, дідусь і я читали кожен свою книгу, яку нам люб'язно пропонували: мені - в дитячій бібліотеці, а їм - у міській бібліотеці для дорослих. І саме бібліотека дарувала нам сімейне єднання і взаєморозуміння, саме через книгу ми відкривали для себе один одного...

Шановні наші користувачі - діти, мами, тата, бабусі та дідусі - відкладіть на деякий час свої Ґаджети і поверніться лицем до Книги... Запевняю вас: ви відкриєте для своєї дитини чарівний світ, а для себе - мандрівку в дитинство. 

Читати в сім'ї книжки - це чудово ! Сімейні читання - це тепло домашнього вогнища. Це - загальні інтереси, взаєморозуміння, бо читання потребує спілкування, бажання поділитися про прочитане...

Соціологічні дослідження довели, що в сім'ях, де є особисті бібліотеки, - благополучніші та щасливіші діти.

Психологи вважають, що потреба у читанні формується до дванадцяти років. Пізніше з цим у людини будуть великі проблеми.

Шановні дорослі, приходьте до дитячої бібліотеки:

ЩОБИ  знати все про бібліотеку, в якій ваша дитина проводитиме час,

ЩОБИ  ще раз перечитати разом з дитиною книжки свого дитинства і згадати себе в ті роки, це допоможе вам краще зрозуміти свою дитину,

ЩОБИ підібрати книги для читання в період шкільних канікул,

ЩОБИ  дитина цінувала ваші поради щодо читання,

ЩОБИ  сімейні читання зміцнювали стосунки дітей та батьків,

ЩОБИ ваші діти та онуки були вдячні вам за те, що отримали від вас у спадок чудесний дар - талант читача.

Ви - бажані гості в нашій бібліотеці! Ми будемо раді бачити вас!

Зі свого боку ми розкриємо для вас наші фонди, ви зможете, не виходячи з кімнати, мандрувати  37 паралеллю з лордом Ґленарваном, Жаком Паганелем, Мак Набсом,  Мері та Робертом в пошуках капітана Ґранта або

в маленькому голландському містечку Бруке разом з Ґретель і Хансом взяти участь у змаганні за головний приз "Срібні ковзани". 

Бібліотека  пропонує вам книжкові виставки: 

"Відчиняє двері Казка"  - світові  літературні казки

"Затишно дітям в пазусі казок..." (Ліна Костенко) - народні казки світу

"Світ дитячого детективу"

" У вирі карколомних пригод"  - кращі твори пригодницької літератури

" Я дуже люблю свою батьківщину  і хочу, аби хвилі всіх світових культур омивали її береги" (Махатма Ґанді)  -  Світова класика в кращих українських перекладах

"Український  історичний роман": виставка - перегляд.

"Прищеплюйте дитині смак до читання... і ви неминуче зробите її щасливою!"

( Дж. Гершелл, англ. вчений, ХІХ ст.)

Колектив бібліотеки ім. М.М. Коцюбинського відчуває, яку відповідальність покладено на нього за рекомендацію книги; він повинен надавати кваліфіковану консультацію, вміти грамотно відповісти на всі питання - і все це за максимально короткий час, при цьому головним секретом успіху залишається довіра до нього користувача. Тому в своїй роботі ми сповідуємо три принципи: 

* Бібліотекар повинен постійно дивитися на бібліотеку очима читача.

* Не буває безглуздих читацьких запитів та питань.

* Щоби краще відчути користувача, ставимо себе на його місце і не забуваємо:

ОСНОВНЕ НАШЕ ЗАВДАННЯ - ДОПОМАГАТИ!