21 листопада - День Гідності та свободи

 

21 листопада назавжди увійде в історію України. Це наш день. День нашої Свободи. День, коли у киян почуття гідності змусило їх відстояти своє місто,своїх дітей, своє майбутнє.

Пропонуємо вам есе бібліотекаря першої категорії Кононової Г. В.,  присвячене подіям, які відбувалися у листопаді-грудні 2013 року.

Перший сніг «вогняної зими».

У дитинстві всі нетерпляче чекають першого снігу. Радо чекають! Бо кому ж не хочеться, щоби темна й брудна земля вкрилася нарешті пухнастим, чистеньким, «смачним» снігом? Але не тільки дітлахи цього чекають ­­­– дорослі теж хочуть, щоб листопадовий сумний пейзаж заграв світлими барвами. Тому що багато хто саме з першим снігом пов’язує зміни на краще.

«Ми прагнемо змін!» – енергійно лунало над бунтівним Майданом. Ця пісня Віктора Цоя тоді була доречна як ніколи. Так! Країна конче потребувала змін, тому слова тієї пісні  стали гаслом часу.

Та це все буде ще попереду. А тоді невесело тягнувся такий собі звичайний похмурий листопад. Похмуре небо. Похмурі люди, зраджені своїм президентом-«проффесором», що злякався «заклятого брата» і позадкував у справі, яка виявилася для всіх надзвичайно важливою.

 Лише  молодь ще  сподівалася. Студенти в центрі столиці протестували, закликали, переконували. До них долучалися й інші. В повітрі застигло неймовірне напруження. Всі відчували: щось має статися.

І сталося! Ось начебто захотілося владі встановити новорічну ялинку. Саме тоді, 30 листопада. За будь-яку ціну. Отже, бий студентів! Кийками, чоботами. Не лише хлопців, а й дівчат. Що, тікають?  То доженемо і поб’ємо сильніше! Бандюгам закон не писаний. Агов, не чекали такого?

Дійсно не чекали. Лише коли відео цього злочину облетіло телеканали, всі побачили: це справжні бандюги! І місто вибухнуло. Як вони посміли?! Категоричний і потужний заклик «Банду – геть!» набув популярності зі швидкістю надзвукового винищувача.

Спочатку було  не до кінця зрозуміло, що все змінилося. Наступного дня мешканці ще займалися своїми окремими маленькими справами, не усвідомлюючи, що в них уже з’явилася велика спільна справа – Майдан! 1 грудня центр столиці заполонили численні силовики – однакові хлопці в однакових шоломах із опущеним непроникним забралом. Стало на душі незатишно й тривожно.

А ввечері почалася справжня зима. Заметіль раптово спіймала наше розгублене місто в снігову пастку. Зупиняла засліплених колючим вітром пішоходів, заважала водіям, наліплюючи на лобовому склі щось сніжно-химерне.

І цього разу зовсім не хотілося спостерігати за снігопадом, задерши голову. А раніше колись можна було довго захоплено дивитись, як сніжне небо білими зірочками сходить додолу. Прямо як у Бориса Пастернака. Але сьогодні все було не так. Який там Пастернак? Забудьте!

Зловісні постаті в шоломах виникали зовсім у несподіваних місцях, заважаючи пересуватися знайомими вулицями. Побачивши зачинений центральний вхід до глядацького залу Будинку офіцерів,  майбутні глядачі вимушені обходити будівлю, тупцювати у неосвітленому дворі, мерзнучи й чекаючи своєї черги, щоб зайти через «чорний» вхід. Яке приниження!

А навпроти будинку офіцерів – Маріїнський парк. Там теж товчуться ці «шоломи». На кожній стежці, якою можна потрапити до парку. Отже, не потрапиш!

Улюблений парк, де добре знаєш кожну алею, кожний кущик, де взимку годували з рук не лише довірливих білочок, а й осмілілих синичок. І тепер втратили можливість туди зайти…Як це сталося?

Вони вкрали наш парк. Вони вкрали наше місто! Вони хочуть украсти країну і нашу свободу.

Гнівною хвилею закипіло обурення – не загасити. Відчуття необхідності відстояти свою гідність і право на свободу свого вибору вихлюпнулося в центрі столиці десятками,  а потім і сотнями тисяч рішучих громадян, високими барикадами, запахом всюдисущого диму.

А заметіль, що накрила місто саме 1 грудня, все сипала і сипала сніжним порохом, дивуючи вулиці й перехрестя  впертістю першого снігопаду. Почалась зима.

І почався Майдан – цілеспрямований і відчайдушний.